Сумно.
Вчора мені довелося бути на Стрийському автовокзалі. Часу у мене було доволі і я , як всюди, вивчав навколишню дійсність. Стало сумно. Став мені падати настрій.
Групками, поодинці. наші люди відїжджають закордон, на заробітки. Ось на сумках сидять дві жінки. Одна з них з дитиною. Та ,що старша щось весело розповідає, а молодша, зовсім молода, постійно втирає сльози. Не від щастя від”жджає! Поряд стоять три чоловіки з великими і важкими сумками, з яких виглядає столярський інструмент. Сіли в автобус, що взяв курс на Польщу.
Я не знаю про карантин, але автобуси з заробітчанами, відходять один по одному… Між від”жджаючими снують водії приватних малих автобусів і запрошують на поїздку за кордон…
Через дорогу, біля приміщення автовокзалу, зупиняються автобуси, що приїхали з-за кордону і до них підходять чоловіки та жінки…забирають передачі: конверти, якісь пачки, мішечки. На численних кіосках повно оголошень про продаж квитків у всі країни Європи, а на деяких вся польська географія…
Без настрою… Тридцять років нашої незалежності, а мої земляки, мої дорогі українці, далі їдуть на працю, покидаючи рідну землю. Де ж ті президенти, де ж десятки брехливих урядів, що брешучи, обіцяють краще життя! Так, покращують собі життя…
Це теж геноцид моєї нації. Розмивається національний код, зменшується чисельність нашого народу, молоді руки гарують по закордонах, а не працюють у рідній Україні, руйнуються сім”ї, підупадає мораль.
Оці молоді дівчата мали б не плакати, а виходити заміж, народжувати дітей, як берегині плекати свої сім”ї… Вони від”їжджають… Чимало назавжди! Мені боляче! Весь час чужинці при владі. Їх рідне не болить!
Я , опустивши від моральної напруги голову, пішки поплівся на Сихів… Боляче! На душі.
За матеріалами зі сторінки Ігоря Федука
Друзі, Вам подобається ця стаття?
Поділіться з друзями!
