Священник стояв в черзі до сповіді: те, що побачив його вразило

Нещодавно я був свідком цікавих подій у черзі до сповідальниці. Слово «шок» не повністю передає те, що я відчув, спостерігаючи за людьми навколо мене.

Є прислів’я: чоботар, а без взуття ходить. Подібно є зі сповіддю. Мені, священнику, іноді потрібно викроїти часу, щоби прийти до сповіді. Найчастіше сповідаюсь у священника, з яким живемо в одному домі. Але час від часу, як звичайний католик, стаю у довгу чергу до сповіді і терпеливо чекаю. Нещодавно однак я був свідком цікавих подій у черзі до сповідальниці. Слово «шок» не повністю передає те, що я відчув, спостерігаючи за людьми навколо мене.

Почнемо з самого початку. Це четвер, дев’ята ранку, найбільший храм в певному місті, і, крім того, перший четвер місяця. Я спокійно увійшов, сподіваючись черги до сповіді, і не розчарувався. У рядок стало близько 20 людей, очікуючи, як тільки прийде сповідник. Я приклякнув, помолився і поновив у пам’яті скоєні гріхи. Підійшов до останньої особи в черзі і став терпеливо чекати.

Проте уже за хвилю атмосфера стала якоюсь напруженою. Усі жадібно дивились в бік дверей, з яких мали вийти священики. Деякі нервово крутили годинником і дивились вгору, шукаючись якогось орієнтиру. І от очікувана 9.02 – з’яявилися отці. Черга розбилась на декілька частин, а потім почалося. Через натовп пройшла хвиля незадоволення, бо “я був першим, а ви взагалі тут не стояли“. За хвилю хтось, керуючись інстинктом і нетерплячістю, почав створювати чергу з іншого боку, сповнюючи слова писання: “останні будуть першими, а перші останніми”.

Цього вже було забагато. Схвильовані каянники “кричали шепотом”, докоряючи. Натомість друга сторона поводилась так, наче нічого не сталось і дивуючись з того, як в храмі хтось має наглість звертати комусь увагу. На щастя, були і ті, хто чемно уступив і вичекав ще декілька хвилин у дорозі за милосердям.

Чи така сповідь має сенс?
Присоромлений такою ситуацією, я почав розважати, аж раптом хтось штовхнув мене і сказав: “Зараз ти”! Дякувати Богу ніхто не поранився і вітражі вціліли. На серці лише залишився якийсь неспокій. Ця ситуація змусила мене усвідомити декілька речей. По-перше, як сповідник, я не маю жодного уявлення, як виглядає ситуація за гратками сповідальниці. Скільки разів там лунають нецензурні епітети, а в серці збурюється гнів. Досить того, що сама сповідь стресуюча, так іще й по дорозі до сповідальні можна добряче поповнити список гріхів.

Живемо у світі нетерпеливому, заздрісному і у запалі можемо дозволити собі йти через волю інших.

По-друге, за мить до визнання гріхів умудряємось ще більше зробити наше серце кам’яним і образити ближнього.

Чи має така сповідь сенс? Чи зможе Ісус зломати наше фарисейство?
Сповідь – це не лише визнання гріхів, але й декларація свого наміру стати кращим, зробивши все можливе для поправи.

Джерело