Свекруха вигнала на вулицю невістку з хворою дитиною на руках. Невже таке можливо?

Мрія Каті вирватися з того осоружного села збулася після школи – вона таки вступила в університет. Спеціальність вибирала за одним-єдиним принципом: аби там вчилися лише хлопці і був маленький конкурс. Отак стала студенткою факультету «Металонарізних станків та інструментів» технічного вузу в обласному центрі.

Каті вчитися було дуже важко: на лекціях, де половину слів вона взагалі не розуміла, її хилило в сон, до станків та інструментів боялася підступитися, викладачі відверто над нею піджартовували. Перший курс закінчила з «хвостами» і мало не опинилася у списках на відрахування. Але не вельми переймалася, бо якраз у той час на всю розвивалися її романтичні стосунки з однокурсником. Роман хоч і не був геть простаком, але досвіду з дівчатами ще не мав, тож гарненька і не зіпсована Катя йому сподобалася. Дивилася на нього із захопленням, хвалила його розум і повторювала, що з ним почувається як за кам’яною стіною. І не кривила душею. Адже кавалер був з квартирою у центрі міста, яку йому залишила у спадок бабуся.

На другий курс вони прийшли вже сформованою парою із серйозними намірами. Роман уже познайомив Катю зі своєю матір’ю. Загалом дівчина їй сподобалася. Можливо, не селючку-невістку хотіла жінка бачити біля свого єдиного синочка, але втручатися не стала. Тим більше, подруга дивилася на її сина мало не як на Бога, чим тішила серце матері.
***

Катя була хорошою дружиною, годила чоловікові. Свекруха на початках любила несподівано нагрянути до них додому «з інспекцією», але мусила констатувати: невістка була золота. В хаті – ледь не стерильна чистота, наготовлено повен холодильник, Катя з вишивкою у руках і під ввімкнений серіал чемно чекає її Ромчика з роботи.

Запах смачної випічки та ідеальна чистота зникли, коли народилася донечка Улянка. Дівчинка була хворобливою: то їй ніжки в суглобах вправляли, то спинка стала кривитися. Катя усі сили кинула на те, щоб поставити дитину на ноги. Лікарні змінювалися реабілітаціями в санаторіях, безкінечні масажі – спеціальним харчуванням. Але коли Улянці відсвяткували чотири рочки, більшість важких діагнозів були позаду. Тепер їй залишилося підтримувати здоров’я дочки, ходити в лікувальну групу басейну і постійно проходити курси спеціальних масажів.

За тим всім Катя зовсім не помічала, що коїться з її чоловіком. А Роман виявився не готовим до змін, які принесла в їхнє життя Уляна. Хоча він чесно на початках намагався допомагати. Навіть кілька разів вставав вночі, але дуже швидко здався і перебрався в іншу кімнату: крики дочки йому заважали спати, а невиспаний він не міг працювати. Катя мовчки прийняла це. Все ж таки він був єдиним годувальником у сім’ї, і їм потрібні були гроші.
***

Але одного вечора Роман прийшов додому, як завжди, пізно і дістав валізу. Став пакувати речі. Вона вражено сіла поряд, склала руки на колінах, які почали підступно тремтіти.
– Ти мене кидаєш? – запитала надломленим від хвилювання голосом.

– Я полюбив іншу. Вибач. І вже подав на розлучення. Квартира моя, ділити нам нічого. Подзвони мені, коли зберешся – я допоможу тобі переїхати. Аліменти буду платити. Але якщо тобі важко, то ми з Галею готові забрати Уляну на виховання, – беземоційно виклав усе це на голову Каті. А далі розвернувся і пішов.

– Мамочко, що мені робити? – подзвонила, ридаючи, додому. – Він… він мене покинув. Куди мені йти? Я не хочу повертатися в село. Тут садочок Улянин, басейн, лікарі хороші. А вона ж хворенька. Та ще й сказав, що готовий забрати дочку до себе і його коханки. Як це я віддам дитину?!
– Може, перебіситься і повернеться? – взялася заспокоювати мати. – А ти потерпи. І не здумай збирати речі. Ну, не вижене ж він тебе з дитиною на вулицю!
***

Катя тримала осаду майже рік. З квартири якщо й виходила, то ненадовго: малу в садок завести, в магазин забігти. Знала, що Роман не буде її з дитиною силоміць виштовхувати: він дуже дбав про свою репутацію і пі­дозрював, що сусіди у під’їзді все-таки шкодують Катю. Тож спочатку дзвонив і просив, щоб вибиралася по-доброму. Потім став погрожувати. Катя у відповідь одразу починала тиснути на жалість, ридати: у місті для хворої дитини більше можливостей, а їй нема куди йти і нема за що жити. Роман нервувався, кричав, що це його квартира, і вкотре повторював: готовий залишити Уляну собі, навіть аліменти не буде вимагати.

– Козел! Дитина тобі що – собачка?! Хочу візьму, а ні – викину? – зривалася Катя. – Не я розбила сім’ю, а ти!

А одного дня неждано-негадано подзвонила свекруха. Катя спочатку з пересторогою її слухала. Вона не забула, як зі сльозами просила у неї «повпливати» на сина і у відповідь почула: «Це мій син! Невже ти думаєш, що я буду засуджувати його?! Значить, ти його не влаштовуєш! І не дзвони мені більше!» Та й Улянка її ніколи не цікавила, жодного разу вона не залишилася поняньчити її. Аж тут Катя почула у слухавці, як бабуся заскучала за онучечкою?! Минав день за днем, а дзвінки продовжувалися. Свекруха переконувала, що все зрозуміла і їй соромно за ті слова. Просила привести дівчинку, мовляв, і подарунків накупила вже. Й таки переконала: однієї неділі Катя поїхала до неї.

Свекруха була дуже люб’язна. Мало не медом мастила «дорогим гостям». Справді обдарувала ляльками Уляну, навіть розщедрилася на шарф для колишньої невістки. І стіл накрила, і пригощала. Через дві години гостин Катя почала збиратися. Але зуміла вирватися лишень пізно ввечері. Свекруха просто за руки тримала, так не хотіла відпускати.

Вкрай здивована поведінкою свекрухи, переварюючи у голові події цього дня, Катя підійшла до своїх дверей і звично вставила ключа. Але він навіть до половини не увійшов. Страшна здогадка пронизала тіло. Їй стало погано. І в ту ж секунду на телефон прийшла есемеска. Від Романа: «Я змінив замок і зібрав ваші речі. Машина під під’їздом. Водієві я заплатив»…