“Вчора наша дитина розсікла собі чоло, приїхала швидка. Лікарка заспокоювала дитину російською. Дитина її не розуміла і кричала ще більше!”

Пост блогера у фейсбук, мовою оригіналу:
Вчора наша дитина розсікла собі чоло (все нормально, слів підтримки не треба), було багато крові і була потреба накладати шви на рану.

Я викликав швидку, приїхала за 3-5 хвилин, ідеально. Лікарка швидкої почала заспокоювати дитину, щоб роздивитись рану і прийняти рішення. І для цього заспокоювала дитину російською. Дитина її не розуміла і кричала ще більше.

Звичайно на прохання «дай ручку» вона якось відповідала, бо слова схожі. Але інші «заспокійливі» речення в кращому випадку проходили повз, але загалом викликали паніку. І ми, і дитина 10 хвилин говорили з лікаркою українською, лікарка все одно не переходила. Вибачте, я зараз не про закон про мову, якогось ватного довбойоба, чиє знаходження у Верховній раді — це просто сором та чернове знецінення цього органу влади.

Я про банальний доступ української дитини в українській столиці до банального блін сервісу — розмови українською в ситуації, коли іншої мови дитина в Україні не знає і не має знати. Це дуже боляче і від цього вкрай хуйово.

Розумієте, в Києві (не у Харкові, з якого ми переїхали не в останню чергу через те, що дитині важко знайти коло спілкування і україномовні сервіси), блін, в Києві знайти якусь секцію, садок, школу, щоб там було не просто написано, що вона українська, а щоб вона була реально україномовною — це сраний квест. Ми граємо в нього роками, він доволі простий, вкладається у діалог:

— Вітаю, а ви правда викладаєте дітям українською?
— Да.
— Дякую, до побачення.

Після транспортування у травматологію наша вчорашня ситуація змінилась — лікар вже говорив українською. Це піднімає настрій і взагалі круто, коли щось нормально. Але лікарняні медсестри мовних приколів не вивозили і продовжували спроби заспокоювати дитину мовою, яку вона сама (!) вимикає на ноутбуці, коли ютуб раптово підсовує їй чергову «Машу і мєдвєдя».

Важливо. Це не пост критики лікаря швидкої та медсестер, вони точно хороші люди і старалися якнайкраще в рамках свого вивченого протоколу взаємодії. Тому я не буду писати час виклику, лікарню, імен — це неважливо. Історія не про те, як треба взяти і забулити три людини з нищої ланки сервісу. Ні, не треба.

Це історія про те, як мені хуйово, фізично блядь хуйово, від того, що в Україні в 2020 році за українську мову треба боротись і страждати. І вже не тільки мені, дорослому довбойобу, праворадикальному ліворадикалу та гей-нацисту, який ненавидить все російське через якісь там сторічча геноцидів та роки сучасної війни. Я дурень і нацист, це зрозуміло.

Але чому моїй малій дитині доводиться страждати? Де вона встигла так нагрішити? Вона ще мала як картоплина, а вже вигрібає в єдиному в світі місці, де вона має законне право говорити українською, іншого такого місця немає.

Саме це, до речі, не розуміють і ніколи не зрозуміють дегенеративні свині, які не можуть прочитати сране меню: заберіть в України українську і лишиться таке ж ніхуя, яке лишилось від Білорусі — не країна, а мем.

Хоча, ні, брешу, звичайно все вони розуміють. І саме цього хочуть. У мене все. Ще раз повторю: з дитиною все в порядку. Зі мною теж. З ситуацією в країні — ні. Иван Оберемко