В автобус “Калуш-Львів” заходить бабуся і одразу до водія – “Шоферунцю, як буде Моршин скажете мені, га? Я туткаво буду м сиділа…

В автобус “Калуш-Львів” (із зупинками у Моршині та Стрию і саме в такій послідовності) заходить бабуся і одразу до водія:

– “Шоферунцю, як буде Моршин скажете мені, га? Я туткаво буду м сиділа…”
Водій: – “Добре, бабцю, добре, скажу. Сідайте і не переживайте!”
Бабуся: – “Лиш би с те не забули…”
Водій: – “Та не забуду, бабцю, сідайте, все буде добре!”

Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали в… Стрий! І тут бабуся, невпевнено так: – “Шоферунцю, то вже є Моршин?”

Німа сцена. Водій і всі пасажири, які чули попередню розмову, присоромлено згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав слово “Моршин”. Німа сцена затягувалась… і тут водій, піднявши очі догори, почухавши чуба, глянувши на годинник і щось собі тихо промовивши, закрив двері, розвернув автобуса і попрямував назад, в Моршин.

Дорога не така уже й далека, кілометрів 10, проте, якщо в якійсь інший ситуації це б викликало гнівний спротив пасажирів, тепер ніхто не заперечував, усі відчували певну винуватість перед бабусею.

Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій, якось навіть так святково, промовив:
– “Все бабцю, то є Моршин, виходьте!”
Бабуся: – “Та ні, шофернунцю, мені не треба у Моршин. Я до Львова їду!”

Водій втратив дар мови, у пасажирів заокруглились очі, німа сцена у квадраті…
А бабуся продовжує: – “Дєкую вам шоферунцю, що нагадалисте мені,” – і почавши копирсатися у своїх пакунках,

– “Мені моя донька у Калуші наказувала, аби я таблєтку випила через півтори години. Але я той дзигарок не ношу…
То вна мені казала, аби я таблєтку випила якраз у Моршині. То я зараз ту таблєтку знайду і вип’ю.

Дай вам здоров’я, шоферунцю, що с ти не забули і нагадали старій”.

Хтось пирснув першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але усі реготали аж до Львова. Лиш одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно поводять…